Главная страница
qrcode

Березіль


Скачать 47,41 Kb.
НазваниеБерезіль
Дата02.12.2019
Размер47,41 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файлареферат 1.docx
ТипРеферат
#109609
Каталог

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ТЕАТРУ, КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ ІМЕНІ І.К. КАРПЕНКА-КАРОГО

РЕФЕРАТ

З ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

НА ТЕМУ:

«Березіль» і роль Л. Курбаса в розвитку театрального мистецтва»

Студентки 2-го курсу

Кирилюк Ю.В.

Науковий керівник-професор

Кушинська С.В.

Київ-2019

План
Вступ………………………………………………………………..3
  • Лесь Курбас – актор,режисер, теоретик театру .......................4
  • Історія становлення українського театру «Березіль»……….8
  • Новаторське світосприйняття Леся Курбаса…………………..12
  • Висновок…………………………………………………………….18
  • Список використаної літератури………………………………..20

    Вступ
    Український театр – великий і надзвичайно цікавий прошарок історії і культури нашого народу. У театрі відображається все те, що на якийсь момент часу цікавить людей. Це високе мистецтво – воно актуальне завжди. Ходимо ж ми на вистави, написані ще задовго до нашого народження, на комедії, трагедії, фарси, пантоміми.

    Театр – це відображення життя народу, а воно завжди розвивається бурхливо і динамічно, а в Україні особливо.

    На протязі віків, у кожній культурі знаходяться люди, які прагнуть висвітлити певні проблеми, у яких, наче в болоті загруз народ, найчастіше – з вини влади, яка силою нав’язувала певні норми. Мистецтво – дуже потужний важіль, який впливає на свідомість людини, тому нечесні можновладці прагнуть підлаштувати його під себе, і усунути нескорених. Але мистецтво не вмирає, воно кріпне, розвивається і підкорює собі маси.

    2.Лесь Курбас – актор,режисер, теоретик театру

    Лесь Курбас (Олександр — Зенон Степанович Курбас) (25 лютого 1887, Самбір — 1937, Соловки) — видатний український актор, режисер, теоретик театру.

    Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі).

    Дід Леся - Пилип Іванович - був священиком, спочатку - парохом у селі Куропатники поблизу Бережан, а після цього - понад сорок років прожив і служив Богові у Старому Скалаті (нині - Підволочиський район Тернопільської області).Батько Степан, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

    Лесь Степанович навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Закінчивши філософський факультет Віденського університету (1907-1908) та Львівського (1908-1910), Курбас присвячує себе театрові. Протягом кількох років він набував акторського досвіду в різних провінціях міста.

    Тільки 1916 року він вступив до театру Садовського в Києві. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на створення театральної студії молодих акторів, а на початку 1917 року і "Молодий театр" - новий за формою (обстоював позиції авангардизму) та змістом.

    Від цього моменту після створення експериментальної театральної студії починається його справжня мистецька кар’єра.

    «Молодий театр» Леся Курбаса відкрився п’єсою Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», що вже вказувало на експериментальний характер цього нового мистецького організму, адже на сцені з’явилася сучасна національна драматургія, яка подавала особистісні проблеми крізь призму їхнього розуміння людиною-космополітом. В українській культурі вибухнув справжній театральний авангард, який тяжів до смислової та рольової полісемантичності на сцені, символістичної природи театрального мистецтва.

    У цьому театрі Курбас ставив чудовий репертуар: "Цар Едіп" Софокла, "Горе брехунові" Франца Грільпарцера, "Кандіду" Бернарда Шоу, "Затоплений дзвін" Гергарта Гавптмана, "Тартюфа" Мольєра, "Господиню готелю" Карло Гольдоні, "Ревізора" та "Одруження" Гоголя, "Дядю Ваню" Чехова, "Макбета" Шекспіра і, ясна річ, низку творів українських авторів, як "Гайдамаки" за Шевченком, "Чорну Пантеру" Винниченка, "Украдене щастя" Франка...

    Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою "Кийдрамте"(Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

    Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов’язкового вживання технічних прийомів. Курбас вимагав від кожного актора зусилля концентрації, щоб він заходився загальною ідеєю вистави, збагнув внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

    "Березіль" вже займав центральне місце в театральному житті України. Не лише його вистави приваблювали широку публіку. Театр спромігся з початку березня 1922 року з числа молодих співробітників створити під керуванням Курбаса першу "Експериментальну студію".

    Керуючись такими принципами, Лесь Курбас став засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні.

    У 1925 році Курбас був в апогеї своєї слави.

    В ці роки "Березіль" став державним театром. Його новий статус вимагав від акторів найвищої професійної майстерності, а від його керівника – підбору високоякісного репертуару.

    Репертуар "Березо поля" збагатився п’єсами Миколи Куліша (1892-1942) – "Комуна в степах" (1925), "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазало" (1929), "97" (1930) і "Маклена Граса" (1933). Коли Курбас готував до постави ще одну п’єсу Куліша – "Патетичну сонату" в 1933 році, її заборонила політична цензура.

    Курбас набув на Україні такої слави, що інші режисери, які зовсім не поділяли його ідей про театральне мистецтво, імітували його сценічні композиції, переписували музичний акомпанемент, повторюючи постановки, що мали великий успіх у Курбаса, як, наприклад, інсценізація "Гайдамаків" за Шевченком.

    З 1926 року "Березіль" осів у Харкові, де Курбас продовжував свою виняткову режисерську працю.

    З кінця квітня до початку червня 1927 року Курбас їздив за кордон: до Чехо-Словаччини, Німеччини й Австрії. В Празі він влаштував конференцію для подання інформації про мистецьке життя України. Ця подорож дала йому змогу побачити все, що робилося в авангардних театрах і зробити висновки. корисні для своєї власної праці.

    Як квіти обертаються за рухом сонця, так само нові молоді театральні групи на Україні імітували Курбаса. І то не диво, бо керівниками в них часто були молоді режисери, вихованці студій, закладених Курбасом при "Березілі".

    Але, не зважаючи на свій мистецький престиж, "Березіль" і його керівник Курбас були політично приречені, бо їхнє мистецтво було непотрібне, а то й незрозуміле керівним верхам. Митцям "Березолю" довелося пережити тяжкі хвилини на сесії художньо-політичної наради, що відбулася в Харкові у вересні 1930 року. Різка критика "Березоля" оберталася довкола одного дразливого питання: про брак визначеної політичної настанови й відсутність п’єс, які відбивають класову боротьбу, показуючи позитивні наслідки соціалістичного життя.

    Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з "Березоля", а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів...

    У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.


    3. Історія становлення українського театру «Березіль»

    Один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця – березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 рр. у Києві, а з 1926 до 1933 рр. – у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період – філософським.

    Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. У час свого розквіту театр «Березіль» налічував 6 акторських студій (три у Києві та по одній у Білій Церкві, Умані та Одесі), близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію (режлаб), музей театру (нині Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України у Києві) та десять комітетів, у тому числі й так званий «психологічно-технічний» комітет, який застосовував методи прикладної психології для розробки нових методів навчання акторів та режисерів.

    Кожна майстерня, крім постійного репертуару, мала своє особливе завдання і займалася пошуковою роботою в різних галузях театрального мистецтва. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі 477», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). Театр також видавав журнал «Барикади театру». «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти – Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук та інші.

    Художнє керівництво «Березолю» декларувало свою творчу радянську програму, проголосило боротьбу проти теорії «мистецтва для мистецтва», розважальності, рутини й штампу в театрі. «Березіль» зосередив творчі зусилля на пошуку нових сценічних засобів. На відміну від «реалістичного» театру (ідеї якого сповідував Гнат Юра), Курбас еволюціонує у бік авангардизму, експресіоністичності, конструктивізму та необарокового символізму. Він робить наголос на використанні простих декорацій, на ощадливості в коштах, ерудиції акторів та поміркованій прозорій мізансцені, до якої долучає фотографію, кіно та музику. Режисер уникає вторинності і не бажає звертатися до російських переспівів західної культури.

    У квітні-травні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення про перейменування київського театру «Березіль» у Центральний український театр Республіки і переведення його до Харкова. "…Я пов'язую з переходом у Харків перспективи відродження «Березіля» як такого, як того колективу, котрий не тільки плететься від постановки до постановки, котрий не те, що допускає елементи розкладових настроїв, але весь скупчений на одній меті, тобто безперечне завоювання центральної позиції», – говорив Курбас.

    У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців – Л. Курбас, художник Вадим Меллер, драматург М. Куліш. У Харкові, після знайомства з М. Кулішем, Курбас остаточно піддає сумніву свої естетичні концепції і переорієнтовується. З 1926 по 1936 роки «Березіль» переживає новий період так званого національного синтезу з необароковою домінантою. Яскравими прикладами такого нового спрямування були дві вистави за творами Куліша – «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929), які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. 28–29 березня 1927 р., а потім з продовженням 15–16 квітня пройшов 1-й Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8-й ранку, а закінчувались о 2-й ночі. Головними суперниками були Гнат Юра з театру ім. І. Франка та Лесь Курбас з «Березолю», які відстоювали відповідно перший курс на реалістичну психологічну драму, а другий – авангардистське розуміння театру. Попереду були ці дві вистави «Березолю», але взятий Курбасом напрям на «негайну реформу людини», тобто фактично перехід від гімну масам, колективізму до возвеличення індивідуалізму, став початком нападів з боку влади на Курбаса персонально та театр загалом. Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному націоналізмі та контрреволюційності. «Патетичну сонату» за Кулішем заборонили ставити. Прем'єра ще однієї вистави за твором Куліша «Маклена Граса» відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена.

    Ось як ще у 1950-х роках подавалась радянська оцінка творчої діяльності театру: «[…] в практиці творчої роботи «Березолю» з самого початку виявлялась неподоланність буржуазних елементів в ідейно-творчих позиціях керівника «Березолю» Л. Курбаса. Це проявлялось в недооцінці як прогресивних надбань дожовтневого українського реалістичного театру, так і багатющої скарбниці досягнень російського театру та російської драматургії, в естетських та формалістичних виявах. Керівництво «Березолю» захоплювалось умовністю сценічних засобів виразності, переоцінювало значення руху, зовнішньої динаміки, застосовувало безпредметні конструкції в оформленні вистав. Драматургічний текст іноді розглядався не як основа, а лише як «матеріал» для вистави і зазнавав свавільних змін та додатків. Суперечливість у розумінні завдань театру і плутанина в творчому методі спричинилися до того, що в «Березолі» поряд з кращими новаторськими виставами («Джіммі Хіггінс», «Гайдамаки», «Жакерія», «Комуна в степах», «Напередодні», «Бронепоїзд 14–69», «Плацдарм», «Хазяїн») були й формалістичні («Газ», «Машиноборці», «Золоте черево»), ідейно плутані («Алло на хвилі») та пройняті націоналістичними тенденціями («Мина Мазайло», «Народний Малахій»)».

    У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.

    Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М. Крушельницький, Й. Гірняк, Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, І. Стешенко, Н. Титаренко, С. Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O. Сердюк, Д. Мілютенко, Д. Антонович, Г. Бабіївна, O. Добровольська, Г. Ігнатович. Окрім Курбаса, постановки здійснювали Януарій Бортник, Фавст Лопатинський, Борис Тягно, Володимир Скляренко, Борис Балабан. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер.

    В історію українського театру назавжди ввійшли сценічні образи, створені в «Березолі» – Ґонти, Вершиніна у виконанні І. Мар'яненка; Хіггінса, Дударя, Кришки у виконанні А. Бучми; Побєдоносцева, Малоштана у виконанні М. Крушельницького; Васьки Окорока у виконанні О. Сердюка; Седі, Маклени у виконанні Н. Ужвій; Катрі-комуністки, Оксани у виконанні В. Чистякової.

    Оцінка діяльності Курбаса та його театру була переглянута після оголошення незалежності України. Неллі Корнієнко, директор Центру Леся Курбаса, академік Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства так висловилась про генія української культури: «Ми мали митця XXI–XXII століття. Це абсолютно сьогодні зрозуміло після реконструкції його вистав. Це людина, яка вважала, що театр є парламентом держави, що культура важливіша від інших сфер діяльності, що виявилося у XXI столітті правдою.».

    4. Новаторське світосприйняття Леся Курбаса

    Шукачі новаторського театрального мистецтва відчули у Леся Курбаса саме такого актора, що в нього є чого повчитися, що на нього слід рівнятися. Крім того, вони дізналися, що він походить із славнозвісної галицької акторської сім'ї Яновичів, закінчив Тернопільську гімназію, а вищу історико-філологічну освіту здобув у Віденському та Львівському університетах, знає вісім мов і добре грає на роялі; також стало відомо, що він має досвід акторської та режисерської роботи, працював у Львівському театрі «Руська бесіда» та в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, заснував товариство українських акторів «Тернопільські театральні вечори»; але найголовнішим було, що він вивчав історію та теорію театрального мистецтва світу, бачив чимало вистав німецьких, польських, австрійських та інших театрів.

    Акторська творчість Л. Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.

    Л. Курбас зійшовся з групою студентів драматичної секції Інституту М.В. Лисенка і очолив їх бажання творити новий український театр. У 1916 року в якійсь коморі на передмісті Києва Л. Курбас з молодими товаришами почав спроби Софоклового «Царя Едіпа». Робота над цією першою великою виставою Курбаса тривала два роки. Два роки в житті України повні не менш трагедійного напруження, ніж сама антична трагедія.

    За ці два роки Л. Курбас організував «Молодий театр» (вересень 1917), завойовуючи різношерстого глядача Києва, через який перекочувались маси з усіх країв Євразії.

    У своєму «Мистецькому маніфесті» («Робітнича газета», 23 вересня 1917 р.) Л. Курбас оголосив, що «Молодий театр» піде тою самою власною українською дорогою, що нею пішла вже українська література – це одкидання провінційної залежності від російських стилів і «прямий поворот до Європи і до самих себе». В другому своєму теоретичному документі, «Театральні листи» («Літературно-критичний альманах», Київ, 1918, ч. 1) Л. Курбас, що був тоді під впливом філософії Анрі Берґсона, виступає проти монополії побутово-реалістичного театру за театр європейський, театр нових стилів, у яких розкривалися би не мертва кора дійсності, а вітальні тайни буття і краси. Він називає реалізм «найбільш антимистецьким виразом нашого часу».

    Важлива риса Леся Курбаса: палкий український патріот і ентузіаст державно-політичного відродження України (з першої вистави «Молодого театру» вся каса була передана в «Національний фонд» – на Центральну Раду)- Л. Курбас категорично виступив проти перетворення театру в «наймичку» політики. Мистецтво є краса і тільки творенням краси може воно помогти відродженню народу («Театральні листи»).

    Ніби намагаючись швиденько наздогнати і перейти етапи втраченого для України європейського століття, Л. Курбас за один сезон ставить вистави у різних стилях:

    - реалістично-психологічний («Чорна пантера і білий ведмідь» та «Гріх» Винниченка),

    - романтичний («Молодість» Гальбе і «Йоля» Жулавського),

    - символічний («Вечір етюдів» за О. Олесем).

    У другому сезоні (1918-1919 рр.) Л. Курбас виставляє аж 11 п'єс: від античного «Царя Едіпа» до «Кандіди» Бернарда Шоу промандрував за один сезон київський глядач. «У пущі» Лесі Українки, Курбасові інсценізації Шевченкового «Івана Гуса» та ліричних мініатюр і старовинний «Різдвяний вертеп» становили український складник цього світового репертуару сезону. «Іван Гус», на думку Л. Курбаса, був першим експресіоністичним спектаклем у межах колишньої Російської імперії. При певному еклектизмі й ухилі в стилізацію Курбас у своїх поставах виявив власне обличчя – активну волю до життя і активне ставлення до світу. Найбільш самостійними виставами були «Горе брехунові» Ґрільпарцера та «Цар Едіп» Софокла – в них повністю були вичищені всі залишки натуралізму, а натомість запанували виразність руху і ритм.

    З «Царя Едіпа» починалась перша глава українського модерного театру. То був принциповий успіх не лише для української сцени. «Цар Едіп» Софокла (1918 р.) стає першою на радянській сцені програмною виставою. Оголосивши в театрі еру імпровізацій на теми епох та стилів, Лесь Курбас ставить в обов’язок художникові А. Петрицькому (в подальшому відомому в світі авангардисту і модерністу) не реконструкцію античної вистави, як це найчастіше в той час робилося, а заміну реального середовища античного світу – його відчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне – психічним, річ – враженням від неї. Архітектурне оформлення А. Петрицького мало тяжіти до символізму. У тому була своя логіка. Антична сцена не знала живопису. Його заміняла реальна натура – небесна блакить, туман над горами, море, зелень помаранчевих садів; стародавній театр ніби виростав із землі і був природним завершенням ландшафту. Глядач апріорі був уписаний у цей космос і почувався його часткою.

    Л. Курбас беззастережно руйнував звичні штампи сприйняття, виводив його за межі традиційного замкненого простору. Продовжуючи у світовому театрі музично-просторові експерименти Аппіа-Крега, Л. Курбас і А. Петрицький розімкнули коробку сцени, розташували на тлі грубих сірих сукон композицію з білих колон, кубів та сходів. Заданий Курбасом сценічний простір чистих архітектурних форм перебирав на себе функції епосу. Виникало відчуття органної музики. Космосу. Режисер наполягав на «враженні, як від ораторій Генделя».

    Також Л. Курбас дав нове трактування хорів. Здиференційована в рухах і голосах єдність хорів творила монументальний образ і, як свідчить історик театру Дмитро Антонович, були вони новим словом у мистецтві, яке сказав український театр без огляду на те, що він як новий театр тільки починав своє життя. «Хор… своєю прекрасною пластикою робить глибоке, естетично незабутнє враження, і, властиво, він весь час тримає глядача в високому напруженні, – писав критик, – З кожною ритмічною нотою гармонійно сполучається й відповідний жест Хору, інакше кажучи, кожна музикальна нота має музикальний жест».

    По суті, засобами театральної мови і театрального простору Лесь Курбас трансформував античну драму в множинність естетичних і художніх змістів. Він увів у сценічну версію «культурні цитати», додаткові «джерела». Рольова полісемія Хору, «культурні цитати» з сучасності, з інших підвидів мистецтва (скульптурно організовані пластичні побудови; архітектура як суб’єкт діалогу тощо) посилювали рух змістів, робили їх особливо чутливими до безмежного, «відкріпляли» самий театральний простір вистави від «вузьких» інтерпретацій – творили новий тип контексту «зчитування» смислів. Недарма сучасна виставі критика писала: «…вражають способи інтерпретації ідеї. Тут Л. Курбас прямо піднявся до філософського розуміння мистецтва і до шляхетної сміливості, котру блискуче виправдав постановкою «Царя Едіпа».

    У версії Л. Курбаса вихід Едіпа – у смерть, у небуття, коли фізичне осліплення стало знаком найглибшого внутрішнього прозріння – парафраз древньої культури. Виникав і «національний» варіант парафразу, але вже не з художнього середовища, а з правди буття, з історичної етики – добровільне осліплення себе українськими лірниками й кобзарями, щоб бачити «очима душі», щоб бути ближчими до Бога. Л. Курбас переосмислював поняття «особистість» і «доля». Вступаючи у двобій з долею, його трагічний герой завжди програвав. Здобувалося щось набагато більше, ніж життя фізичне – безсмертя істини, віра в силу людського духу, у найвищий моральний сенс. Важливо підкреслити, що Курбасова версія відсилала не лише до проблеми трагедійного героя і його взаємин з народом. Не менш важливою була для режисера демонстрація підкресленої краси руху, лінії, звуку. Він доводив значущість суто естетичних сценічних засобів. Цінність власне естетичного переживання – одна з тез модерну.

    Лесь Курбас сприйняв нову добу як можливість здійснити мрію про Театр як про своєрідний парламент суспільства. Історія його першого театру – Молодого – це експеримент на тему: «Як пройти 300-річну історію світового професійного театру за 2–3 роки?». Кожна вистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків – до пізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка – окрема школа, окремий стиль, метода гри, декорування.

    Історія Молодого театру – своєрідна антологія театральних стилів, естетика розмаїтого формотворення. Тут і «містерія духу» з елементами імпресіонізму («Йола» Жулавського), яка відсилала сприйняття до трагічних образів Гойї, до його «Капрічос»; і символістські «Етюди» українського поета-лірика Олеся, і натуралістичні фарби вистави «Чорна Пантера і Білий Медвідь» сучасного автора Володимира Винниченка із сильними біблійними алюзіями в бік теми гріха; і «У пущі» Лесі Українки з темою свободи творчої особистості, «конформізму» і плати за свободу від духовної тиранії; і вистава за творами українського поета-класика Тараса Шевченка «Іван Гус», де Л. Курбас уперше використав елементи експресіонізму, а також нову стереофонію мізансцени.

    Це в «Молодому Театрі» Лесь Курбас уперше втілив у життя свої ідеї того часу про шлях театру. Він зайняв рішучу позицію проти театрального реалізму (наприклад, як у К.С. Станіславського) – реалізму, що, згідно з його переконаннями, придушував актора. Він намагався позбутися рутини, об'єднуючи в одне ціле ритміку й пластику дикції, міміку й акробатичну гнучкість акторів. Що ж до декорацій та костюмів, то вони творили чудо в фресках кольорових форм відповідно до стилю п'єси: античного, романтичного, експресивного, символічного або конструктивістичного. Режисер стає абсолютним господарем своєї вистави.

    Л. Курбас надавав величезної уваги професійному формуванню особистості акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов'язкового вживання технічних прийомів. Л. Курбас вимагав від кожного актора зусилля концентрації, щоб він захоплювався загальною ідеєю вистави, збагнув внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

    За чотири роки (до переїзду в Харків 1926) театр Л. Курбаса «Березіль» був взірцем українського експресіоністичного театру, класичність якого і для Європи визнав сам творець драми Ґеорґ Кайзер. Побачивши в березні 1922 р. в Києві у виставі Курбаса свій «Газ», Кайзер заявив, що ні в Західній Європі, ні в Москві він «…не знаходив такого виразного і чіткого за формою експресіоністичного мислення та втілення, як у курбасівському трактуванні його п'єси» (свідчення Йосипа Гірняка, цитуємо із добірки театрознавчих матеріалів: «Лесь Курбас», журнал «Україна і світ», Ганновер, зошит 18-й, 1958, стор. 44). Ідея «Газу» – катастрофічність і для капіталізму і для індустріалізованого соціалізму механічності, як тотального структурального принципу суспільства.

    5. Висновок

    Український театр «Березіль», під керівництвом Леся Курбаса - одна з найславетніших сторінок нашої історії. Саме за життя цього славетного митця на нашій Батьківщині почав формуватися незалежний, дійсно новаторський театр. Нові нестандартні сюжети вистав, а також цікаво поставлені вже знайомі глядачу твори, дивні декорації – все це надавало «Березілю» неповторності і цікавості. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим, неспокійним життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом.

    На мою думку, велич Леся Курбаса полягає в тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів створюють кілька генерацій режисерів. Трьома великими кроками Лесь Курбас:

    1) європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним побутовим театром силою заборон і утисків («Молодий театр», 1917–19 роки);

    2) створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань заходу («Березіль», 1922–26 роки);

    3) встиг дати етюд оригінальної синтези українського театру, у якому глибокі національні традиції поєднались разом із найновішими формами («Березіль», 1927–33 роки, вистави «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Диктатура» і «Маклена Ґраса»).

    Лесь Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени – й відтоді ми вже менше комплексували. Великий був вплив праці Л. Курбаса на Україні. В столичні і провінційні театри та в українське кіно пішли з-під його руки сотні по-європейськи підготованих акторів – на чолі з такими, як А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Чистякова, Н. Ужвій, Мар'яненко, Сердюк, Добровольська, Нещадименко, Антонович та багато інших; десятки режисерів – В. Василько, Ігнатович, Кудрицький, Б. Тягно, Балабан, Дубовик, Бортник, Скляренко, П'ясецький, Швачко, Долина, Боднарчук.

    Курбасівський знаменитий театр «Березіль» (1922–1933 р. р.) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Леся Курбаса – це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: «Макбет» В. Шекспіра, «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Газ» Г. Кайзера, «Джіммі Гіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., які ніби «передбачили» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

    Гуманістична етика театру Леся Курбаса, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю.

    Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета – творити не «українофільську», а європейську культуру, одночасно не бути провінцією чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціальність чужих культур майже поглинула нас.

    6. Список використаної літератури

    1. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса: Пробл. формування творч. особистості.- Л.: Ін-т. народознав. НАН України, 1995.- 150 с.: ілюстр. [ст 85.33(4УКР) В 67]

    2. Курбас Лесь (Олександр-Зенон) Степанович // Укр. культура.- 2000.- № 4.- С. 26. [ст]

    3. Про життєвий і творчий шлях українського режисера, театрального діяча, актора, народного артиста республіки з 1925 р.

    4. Лесь Курбас]// Укр. театр.- 1997.- № 1.- 32 с.: фотоілюстр. [ст].Випуск номера присвячено 110 річниці від дня народження Леся Курбаса та 75-річчю з дня створення ним театру "Березіль".

    5. Лесь Курбас: Система і метод // Укр. театр.- 1998.- № 1.- С. 27-30; №2.- С.19-22; №3.- С.29-31.[ст]

    6. Процес формування Л. Курбасом нової художньої системи.

    7. Чечель Н. Українське театральне відродження: Захід. класика на укр. сцені.- К.: Наук. думка, 1993.- 143 с.: фотоілюстр. [ст 85.33(4УКР) Ч-57]

    8.
    9.
    10. Гірняк, Й. «Лесь Курбас»/журнал «Україна і світ», Ганновер, зошит 18-й, 1958, стор. 44.

    11. Корнієнко, Н. Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду / Н. Корнієнко // Дзеркало тижня. – 2007. – 3–9 лют. (№4). – С. 17. – Закінчення див. №5. До 120-річчя від дня народження Леся Курбаса.

    12. Красильникова, Ольга Василівна. Історія українського театру ХХ сторіччя / Красильникова, Ольга Василівна; Під ред. С.В. Головка, Т.В. Янголя. – Репринт. вид. – К.: Либідь, 1999. – 208 с.

    13. Курбас, Олександр Степанович. Березіль: Із творчої спадщини / Курбас, Олександр Степанович; Під ред. М.Н. Москаленко; Упорядн. та автор приміток: М.Г. Лабінський. – К.: Дніпро, 1988. – 518 с.

    14. Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Л. Курбасе; Литературное наследие / Сост. М.Г. Лабинский, Л.С. Танюк; Пер. с укр. Л.С. Танюка. – Репринт. вид. – М.: Искусство, 1987. – 463 с.

    15. Лесь Курбас: У театральній діяльності, в оцінках сучасників: Документи / Під ред. В. Ревуцького; Передм. та приміт. В. Ревуцького; Упорядк. та техн. ред. О.Зінкевича. – Балтимор; Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1989. – 1026 с.

    16. Майстри української радянської сцени: Довідник / Автори-упорядн.: Р. Бернацька, С. Зайончківська. – К.: Держ. видавн. образотв. мистецтва і музичн. літератури УРСР, 1962. – 320 с.

    17. Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецтва. 1915–1991. Том ІІ / Ред.колегія: О. Лисяк, Г. Лужницький та ін. – Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: ОМУС, 1992. – 796 с.

    18. Театральная энциклопедия / Гл.ред. П.А. Марков. – Т. III. Кетчер-Нежданова. – М.: Сов.энциклопедия, 1964. – 1086 с.

    19.
    20.
    21.

    перейти в каталог файлов


  • связь с админом